Алг  Максимум  (ціл Max,N,i, дійсн таб A[1:N])
Арг  Max,N,A
Рез Max
Поч
    Max:=A[1];
    Для і від 2 до N
    пц
        Якщо Max<A[i] то Max:=A[i]
        Все
    Кц
    Вивести (Max)
кін
4    3    7    5    8    4    5    6    7

I    Max
    4
2    4
3    7
4    7
5    8
6    8
7    8
8    8
9    8

n простих чисел

uses crt;
Var s,n,k,i:word; p:boolean;
Begin
clrscr;
write('Vvedit N - ');
readln(k);
 n:=1; s:=0;
 repeat
   n:=n+1;
   p:=false;
   for i:=2 to n div 2 do
      if n mod i=0 then p:=true;
   if not p then
    begin
      write(n,' '); s:=s+1;
    end;
 until s=k;
 readln;
end.

Методична система навчання інформатики в середній загальноосвітній школі. Цілі навчання інформатики. Зміст навчання інформатики. Методи навчання інформатики. Засоби навчання інформатики. Організаційні форми навчання інформатики.

Системою називається будь-яка сукупність елементів довільної природи, між якими існують певні внутрісистемні зв’язки. Системний підхід вважається один із провідних методологічних принципів дослідження в кожній галузі знань. Кожна система має свою структуру, частини цієї структури розглядаються як підсистеми.
Методична система навчання інформатики у середніх навчальних закладах визначається як система, функціонування якої обумовлюється багатьма чинниками. Головними з них є: характер соціального замовлення на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства, цілі навчання та виховання, принципи і змісту навчання інформатики.
Методична система навчання будь-якого предмета являє собою сукупність п’яти компонентів: цілі, зміст, методи, засоби й організаційні форми навчання.
методика навчання інформатики забезпечує розв'язування традиційної тріади питань:
1)  Навіщо вивчати інформатику? (Мета навчання інформатики.)
2)   Що саме слід вивчати? (Зміст навчання.)   
3) Як треба навчати інформатики? (Засоби, методи, організаційні форми навчання.)
Мета — формування основ інформаційної культури школярів, тобто формування сукупності знань, умінь, навичок, які забезпечують учням можливість застосовувати комп’ютерну техніку в навчальній, а згодом у професійній діяльності та комп’ютерної грамотності (вміння обчислювати, читати, писати , малювати за допомогою комп’ютера).
Цілі навчання інформатики:
•    ознайомити учнів з такими поняттями як система, інформація, модель, алгоритм, їх роллю у формуванні сучасної інформаційної картини світу;
•    розкрити загальні закономірності інформаційних процесів у природі суспільстві.
•    ознайомити з принципами формалізації суджень, структурування інформації;
•    розвивати синтаксичне і аналітичне мислення;
•    сформувати вміння організовувати пошук інформації;
•    сформувати навички пошуку, опрацювання, зберігання, опрацювання інформації за допомогою сучасних комп. технологій для розв’язання навч. задач;
•    сформувати потребу використання засобів комп. техніки.
Зміст інформатики включає сукупність двох взаємопов'язаних компонентів теоретичного і практичного. Теоретична частина курсу спрямована на формування в учнів основ інформаційної культури, навичок аналізу і формалізації предметних задач, ознайомлення з такими поняттями як інформація, повідомлення, властивості інформації, інформаційні процеси, алгоритм, виконавець алгоритму, структура алгоритму, величина, типи величин. Практичний аспект пов'язаний з виробленням навичок роботи з готовим програмним забезпеченням, написанням програм однією з конкретних мов програмування, використанням глобальної мережі Інтернет для обміну інформацією та повідомленнями, її пошуку.
Методи - проектів, самостійна робота учнів з ППЗ, тренажерами. Пошук даних в Інтернеті. Проблемний. Дослідницький. Частково-пошуковий.
Методи нав. дають відповідь” Як навчати?. Методом навчання називають систему послідовних взаємопов’язаних дій вчителя і учня, які забезпечують засвоєння змісту освіти і спрямовані на досягнення ними освітніх цілей.
Метод і прийом – різні поняття. Прийом- певна деталь методу( напр. Розповідь вчителя – метод, а попереднє повідомлення плану- прийом, який мобілізує увагу учнів і готує до сприймання матеріалу).
Класифікація методів навчання:  1) за джерелом отриманих знань (вербальні – словесні, наочні- у яких головну роль відіграє демонстрація вчит.явищ і предметів, а слово набуває скеровуючого значення, практичні- викон. практ.робіт, розв.задач);
 2)за рівнем пізнавальної активності і самост.учнів: а) пояснювально-ілюстративний – вчитель повідомляє матеріал, учні його сприймають (розповідь, лекція, робота з підручником). Б) репродуктивний(відтворення знань і способів дії діяльності за алгоритмом).в) проблемне навчання (вчитель ставить перед учнем проблему і демонструє шляхи її розв’язання). Г) частково-пошуковий (вчитель розділяє проблему на частини, учні здійснюють окремі кроки, щодо вирішення проблеми). Д) дослідницький, метод проектів ( використ., коли проблему перед учнями ставить або вчитель, або її формують самі учні і самост. Розв. її.) е) метод мозкового штурму.
До частково дидактичних методів відн.:а) метод доцільно дібраних задач (для використання цього методу: з боку вч:побудова с-ми вправ, кожна з вправ с-ми буд-ся на виконанні попередньої і спрямовано на вирішення проблемної ситуації; з боку учня – розв. пробл. сит.);б) метод демонстр.прикладів: використ. найчастіше у формі лабор. робіт (створ-ся метод. вказівки: текст – тема, стислий опис теорії, демонстр приклади, завдання для самост.викон.)
Засоби – програмне забезпечення ПК, ППЗ, комп'ютер, засоби телекомунікацій, мультімедійні засоби, підручники і навчальні посібники.
Засоби - матер. та ідеальні об’єкти які використовуються в освітньому процесі, як носії даних та інструменти діяльності вчителя та учнів.
Класифікація: 1) Інформаційні засоби ( підручники, навч.посіб). 2) Дидактичні засоби (таблиці, плакати, відео, програмні засоби). 3) Технічні засоби навчання (мікрофони, засоби телекомунікації, мультимедіа).
Форма організ навч-ня -зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя й учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.
До загальних форм організації навчання належать урочна і позаурочна, у кожній з яких використовують фронтальну, групову та індивідуальну форми організації навчальної роботи. Критерієм такого поділу є не кількість учнів, а характер зв'язків між ними в процесі пізнавальної діяльності.
Фронтальна форма організації навчальної діяльності учнів передбачає спільну діяльність класу для реалізації навчальних завдань. Учні під керівництвом учителя одночасно виконують спільну для всіх роботу, обговорюють, порівнюють та оцінюють її результати. Це сприяє формуванню довірливих стосунків між педагогом та школярами, стійких пізнавальних інтересів. Фронтальна форма може бути реалізована в процесі проблемного чи пояснювально-ілюстративного викладу матеріалу, виконання репродуктивних чи творчих завдань. При цьому необхідно враховувати індивідуальні особливості кожної дитини, а не націлюватись на абстрактного ідеального учня, запобігати нівелюванню пізнавальних можливостей і рівня сформованості знань, умінь та навичок школярів.
Групова форма організації навчальної діяльності учнів передбачає поділ їх на групи для розв'язання однакових чи різних завдань. Під час поділу на групи слід брати до уваги індивідуальні особливості кожного школяра, його навчальні можливості для виконання завдання. Кількість учнів у групах має становити 3-6 осіб. Результати спільної роботи в групах за вмілого керівництва вчителя, стимулювання пізнавальної діяльності дітей завжди значно вищі порівняно з виконанням цього завдання кожним учнем самостійно. Робота в групі формує колективну відповідальність та індивідуальну допомогу кожному як з боку вчителя, так і з боку однокласників. Групова форма роботи найбільш доцільна під час проведення практичних і лабораторних робіт з природничих дисциплін, формування навичок усного мовлення на уроках рідної та іноземної мов, уроків трудового навчання для розв'язання конструктивно-технічних завдань. Проте під час організовування групової роботи можуть виникнути певні труднощі: сильні учні іноді гальмують ініціативу і самостійність слабших; окремі групи не можуть ефективно працювати без ретельної і постійної допомоги з боку вчителя; робота в групах під час уроку іноді порушує ритм та чітку організацію заняття.
Індивідуальна форма організації навчальної роботи передбачає постановку перед кожним учнем спеціально дібраного відповідно до рівня його підготовки і навчальних можливостей завдання для самостійного розв'язання. Такі завдання спрямовані на роботу з підручником, навчальною і методичною літературою, джерелами інформації (довідники, словники, енциклопедії, хрестоматії, карти), на розв'язування задач, прикладів, організацію спостережень та експериментів, написання есе, творів, рефератів, доповідей. Індивідуальну роботу часто використовують у процесі програмованого навчання. У дидактичній літературі розрізняють індивідуальну й індивідуалізовану форми організації навчання. Індивідуальна характеризується тим, що учень виконує спільне для всього класу завдання, не контактуючи з іншими учнями, але в єдиному для всіх темпі. Індивідуалізована форма спрямована на самостійне виконання специфічних завдань з урахуванням індивідуального темпу навчально-пізнавальної діяльності кожного школяра. Важливими функціями вчителя є стимулювання пізнавальної діяльності, постійний контроль за виконанням завдань, своєчасна допомога у подоланні навчальних утруднень. Індивідуальну роботу можна організовувати на всіх етапах уроку: під час засвоєння нових знань, їх закріплення, формування вмінь і навичок, узагальнення і повторення навчального матеріалу, контролю знань. Та попри значні переваги індивідуальних форм роботи їхнім недоліком є обмеження спілкування між учнями, взаємодопомоги у навчанні.
Конкретними (специфічними) формами організації навчання є: урок, практикум, семінарське і факультативне заняття, навчальна екскурсія, співбесіда, індивідуальна та групова консультація, гурткова робота, домашня робота учнів.
Кожна із форм навчання має свою структуру, яка відображає впорядкованість усіх її елементів, ознак. Доцільність застосування певної форми визначається конкретною дидактичною метою, змістом і методами навчальної роботи.
Класифікують форми організації навчання за різними критеріями:
- за кількістю учнів, що беруть участь у діяльності: колективні, групові, парні, індивідуальні;
- за місцем проведення навчання: шкільні (уроки, робота в майстернях, лабораторіях, на пришкільній ділянці) і позашкільні (домашня робота, екскурсії);
- за тривалістю навчання: класичний урок (45 хв.), урок-пара(90 хв.);
- за дидактичними цілями: форми теоретичного навчання (лекція, факультатив, гурток, конференція), форми комбінованого навчання (урок, семінар, домашня робота, консультація), форми практичного навчання (практикуми, праця в майстернях, на пришкільних ділянках).
Усі організаційні форми навчання тісно взаємопов'язані: одні спрямовані на успішне засвоєння учнями знань (урок, екскурсія), інші забезпечують творче застосування цих знань на практиці (практикуми, виробнича практика).
Вибір форм організації навчання залежить від основних завдань освіти і виховання, особливостей змісту предмета, конкретних цілей заняття, навчальних можливостей учнів, способів керівництва вчителем пізнавальною діяльністю учнів.
Модифікацією класно-урочної системи наприкінці ХУШ - на початку XIX ст. була белл-ланкастерська система, запропонована англійським священиком А. Беллом (1753 - 1832) і педагогом Дж. Ланкастером (1776/1778 - 1838). Суть її полягає у взаємному навчанні, коли вчитель на початковому етапі навчає обмежену кількість (групу) старших учнів, які, отримавши відповідні інструкції, проводять заняття з молодшими школярами. За такого підходу педагог може навчати велику кількість учнів, але, виграючи в масовості, навчання за такої організації багато втрачає в якості.
Система індивідуалізованого навчання передбачає роботу вчителя з окремим учнем, часто в домашніх умовах. У XVIII - XIX ст. вона була поширена серед багатих верств суспільства у процесі сімейного виховання. У XX ст. і нині індивідуалізоване навчання е формою додаткової роботи з дітьми, які через хворобу не можуть відвідувати аудиторні заняття. Найбільшого поширення індивідуалізоване навчання набуло на початку XX ст. у т. зв. дальтон-плані. Ця система основана на таких ідеях: самостійний розподіл учнями часу і порядку навчальної роботи за консультаційної допомоги вчителя, гнучка система організації і врахування індивідуального просування учня за результатами виконання завдань. У цій формі поєднувались індивідуалізація режиму і змісту навчальної роботи з діяльністю учнів у малих непостійних за складом навчальних групах.
Класно-урочна система є найпоширенішою формою організації навчання в багатьох країнах. її суть полягає в тому, що вчитель проводить навчальну роботу з групою учнів постійного складу, однакового віку і рівня підготовки (клас) протягом певного часу і за встановленим розкладом (урок).
Порівняно з іншими формами, зокрема індивідуальними, класно-урочна система має певні переваги: керівна роль учителя, чітка організаційна структура, раціональне використання часу, застосування різних методів і прийомів навчання, забезпечення пізнавальної активності учнів, послідовного і систематичного вивчення матеріалу. Водночас вадами цієї форми є орієнтація на "середнього" учня, обмежені можливості у здійсненні індивідуальної роботи, наслідувальний характер навчальної діяльності учнів.

Засоби обчислювальної техніки та історія їх розвитку. Історія розвитку обчислювальної техніки. Характеристика різних поколінь комп’ютерної техніки. Класифікація комп’ютерної техніки. Основні характеристики персонального комп’ютера

Перші спроби створення інструментів для обробки інф-ції пов’язані з прагненням спростити і прискорити виконання дій над числами.
5 ст до н.е. – Абак (рахівниця) – пристрій для здійснення повсякденних розрахунків, застосовували в Єгипті Греції, Римі. Абак також називають римською рахівницею. Це кістяні, камяні чи бронзові дошки із заглибленнями-смугами, у яких містилися кісточки або камені. Лічба здійснювалася пересуванням кісточок.  16-17ст – з’явилися рахівниці в Росії
Історія обчислювальної техніки починається з винаходу в XVII ст. арифметичної машини. В основі ідея виконання розрахунків за доп. шестерень. Автором цього винаходу був видатний французький учений Блез Паскаль. Майже одночасно з Паскалем сконструював лічильну машину великий німецький математик Готфрід Лейбніц. У 1833р. англійський учений Чарльз Бебідж розробив проект “ аналітичної машини”, якою мала управляти програма. Вона стала прообразом майбутніх комп’ютерів. Здійснити свій проект Бебіджу не вдалося через недостатній розвиток техніки. Лише 100 років потому машина Бебіджа привернула увагу інженерів. Наприкінці 30-х років XX століття німецький інженер Конрад Цузе розробив першу двійкову цифрову машину на електромеханічних реле (механічних перемикачах, що приводяться в дію електричним струмом). Подальший стрімкий розвиток обчислювальної техніки зв’язаний зі створенням ЕОМ.
Перше покоління ЕОМ(40-ві роки XXстоліття). У машинах цього покоління використовувались електронно – вакуумні лампи як основні елементи електронних схем. Лампи в основному замінили електромеханічні реле, тому швидкодія ЕОМ значно зросла.Перша потужна ЕОМ такого роду була створена в США., але її серйозним недоліком було те, що програма, яка виконувалась, не зберігалась в пам’яті комп’ютера. Цей недолік було усунуто в 1945 р. відомим математиком фон Нейманом.Характерними рисами ЕОМ першого покоління є застосування електронних ламп у цифрових схемах, великі габарити, а також трудомісткий процес програмування.
Друге покоління ЕОМ. В середині 50-х рр. ЕОМ почали переводити на напівпровідники. Найпоширенішими машинами цього покоління були “Еліот” (Англія), “Сіменс”(ФРН), “Стретч”(США). У СРСР були розроблені і широко використовувалися “Раздан – 2”, серія машин “Минск”, “Урал”, “Мир”. Найдосконалішою машиною цього покоління була БЭСМ – 6, що виконувала понад 1 млн операцій за секунду. ЕОМ другого покоління вирізняються застосуванням напівпровідникових елементів і використанням алгоритмічних мов програмування.
Третє покоління ЕОМ. Наприкінці 60 – х рр. У пристроях ЕОМ напівпровідникові прилади були замінені на інтегральні схеми. Інтегральна схема – це невелика пластинка кристалу кремнію, на якій розміщаються сотні йтисячі транзисторів, діодів, конденсаторів тощо.Швидкодія ЕОМ зросла до 10 млн операцій за секунду. Характерними рисами ЕОМ третього покоління є застосування інтегральних схем і можливість використання розвинутих мов програмування (мов високого рівня).
Четверте покоління ЕОМ. В основі ЕОМ цього покоління лежать великі інтегральні схеми (BIC). З’явились однокристальні процесори, які згодом стали називати мікропроцесорами. Перший мікропроцесор був створений у США в 1971 р. (компанія Intel). Мікропроцесори спричинили появу міні – ЕОМ, а потім і ПК. ЕОМ 4–го покоління характеризуються застосуванням мікропроцесорів, побудованих на великих інтегральних схемах.
П’яте покоління ЕОМ. Починаючи із середини 90 – х рр. У потужних комп’ютерах починають застосовуватися BIC супермасштабу. Гадають, що обчислювальними машинами 5 – го покоління можна буде легко керувати – користувач зможе просто голосом подавати машині команди. Характерною рисою комп. 5 – го покоління має бути використання штучного інтелекту і природних мов спілкування. 
Номенклатура видів комп'ютерів на сьогодні величезна: машини розрізняються за призначенням, потужністю, розмірами, елементною базою і т.д. Проте будь-яка класифікація є певною мірою умовна, оскільки розвиток комп'ютерної науки і техніки настільки стрімкий, що сьогоднішня мікро-ЕОМ не поступається за потужністю міні-ЕОМ п'ятирічної давності. Класифікація за призначенням: великі ЕОМ (Застосовують для обслуговування великих галузей народного господарства, характеризуються 64-розрядними паралельно працюючими процесорами, до десятків мільярдів операцій за секунду, багатокористувацьким режимом роботи(фірма IBM)потрібен обч. центр,міні ЕОМ (Подібна до великих ЕОМ, але менших розмірів. Використовують у великих підприємствах. Характеризуються мультипроцесорною архітектурою, підключенням до 200 терміналів, дисковими запам'ятовуючими пристроями, що нарощуються до сотень гігабайт, обч центр),мікро ЕОМ (Доступні багатьом установам,для обслуговування достатньо обч лабораторії у складі декількох чоловік. Необхідні системні програми купуються разом з мікроЕОМ, розробку прикладних програм замовляють у великих обчислювальних. ПК(призначений для обслуговування одного робочого місця і спроможний задовольнити потреби малих підприємств та окремих осіб. З появою Інтернету популярність зросла значно вище, оскільки за доп ПК можна користуватись науковою, довідковою, учбовою та розважальною інформацією.). Класифікація за розміром: настільні; портативні;кишенькові.
Основні хар-ки ПК. Принципи роботи комп’ютера: принцип програмного управління, принцип адресності. Принцип адресності полягає в тому, що дані та програми знаходяться на  окремих полях простору для зберігання кодів повідомлень (комірках, регістрах) в ОЗП. Кожне поле має свою адресу – місце його знаходження в загальному просторі для зберігання кодів повідомлень (внутрішньої пам’яті). При опрацюванні даних процесор вибирає дані та програми з пам’яті за конкретними адресами їх знаходження. Ці адреси пересилаються до процесора через спеціальну шину адрес, а дані спрямовуються до запам’ятовуючого пристрою або до процесора  через шину даних. Управляючі сигнали надходять від процесора до периферійних пристроїв та запам’ятовуючих пристроїв через шину управління.
Принцип програмного управління роботою комп полягає в тому, що всі арифметико-логічні та управляючі операції в комп здійсн за програмами, які зберігаються в ОЗП.
Основні хар-ки комп:
•    розрядність процесора (тактова частота), тобто к-тю бітів, яку він може обробити одночасно, та його внутрішньою організацією;
•    ємність запам’ятовуючого пристрою;
•    оперативна пам’ять
•    Час доступу - Швидкодія модулів ОП, це період часу, необхідний для прочитування min порції інформації з елементів пам’яті або запису в пам’ять.
•    Щільність запису - об’єм інформації, записаної на одиниці довжини доріжки (біт/мм)
•    Швидкість обміну інформації - швидкість запису/прочитування на носій, яка визначається швидкістю обертання і переміщення цього носія в пристрої

Соціальна інформатика

Соціальна інформатика - визначення, предметне поле дослідження, методологічна роль.
Під інформатикою розуміють систему знань про виробництво, переробку, зберігання та розповсюдження всіх видів даних в суспільстві, природі і технічних пристроях (в природних і штучних системах).
Однак, в громадській думці, поступово утворилося уявлення, згідно з яким поняття "інформатика" пов'язане виключно з останнім середовищем - технічним. Виникла потреба "захистити" спеціальною назвою предметне поле досліджень фахівців, що займаються проблематикою інформатизації суспільства.
Предметом вивчення соціальної інформатики як науки є процеси інформатизації суспільства, а також їх вплив на соціальні процеси, в тому числі - на розвиток і становище людини в суспільстві, на зміну соціальних структур суспільства під впливом інформатизації.
Соціальна інформатика - це наука, що вивчає комплекс проблем, пов'язаних з проходженням інформаційних процесів в соціумі.
Соціальна інформатика як будь-яке наукове знання має багаторівневу структуру:
1 рівень - теоретико-методологічний (основні категорії, поняття і закономірності проходження інформаційних процесів у суспільстві);
2 рівень - середній (соціальний "зріз" економічних, правових, психологічних та інших аспектів інформатизації);
3 рівень - емпіричний (соціальні аспекти створення, впровадження та адаптації інформаційних технологій у відповідних предметних областях).
На блок-схемі зображено структура соціальної інформатики як наукового знання (соціальна інформатика в широкому сенсі слова):

Соціальна інформатика грає методологічну роль для так званих галузевих інформатик: економічної, правової, психологічної, соціологічної інформатики та інших.
В будь-яку галузеву інформатику, крім свого предметного поля, входить другий і третій рівень соціальної інформатики як наукового знання, так, наприклад, правова інформатика неминуче займається соціальними зрізами правових аспектів інформатизації та соціальними аспектами створення та впровадження правових інформаційних технологій.